Черкаську приватну єврейську школу виселяють з приміщення

 

Конфлікт розгорівся за кілька днів до нашої з ним розмови — згадувана школа вибиралася з приміщення, колись наданого їй в оренду. Давид Летічевський, очільник міської громадської організації «Об’єднана єврейська громада», не приховуючи відвертого суму, віддавав розпорядження, куди заносити меблі, піаніно, навчальні столи, стільці, інформує Черкаський край.

 

Я вже зараз боюся думати, що станеться, коли полетять із вікон школи підручники, наочні посібники, — продовжує Євген Степко. — Адже подітися школі нікуди. Повірте, більшого сорому для міста я просто не уявляю: була школа — і раптом її не стало.

 

Створення школи сягає 2002 року. Тоді в наше місто приїхав на посаду головного рабина Черкаської області Дов Аксельрод. Підростали хлопчики й дівчатка в єврейських сім’ях. Багато хто з батьків, які лише недавно отримали можливість долучитися до вив­чення історії рідного народу, вже тоді, у 2002 році, висловили бажання навчати дітвору саме в єврейській школі, якої на ту пору в Черкасах не було.

 

— Насамперед ми почали шукати місце для такого нав­чального закладу, — вступає в розмову Давид Летічевський. — Міська рада, органи освіти схвалили наше рішення. Нам надала прихисток для школи І-ІІ ступенів гімназія №31. Не було сумнівів, яким числом означити наш навчальний заклад: 777, бо таке саме має синагога, створена легендарним любавицьким рабином Шнеєрсоном.

 

А відкрита в центрі Черкас синагога, каже Дов Аксельрод, поступово стала центром проведення багатьох заходів не тільки релігійного спрямування. У пекарні при ній випікаються і маца, і хали за стародавніми рецептами. Як зазначає головний рабин Черкащини, саме йому довіряють віряни розбиратися в часом найскладніших питаннях їхнього життя. Хіба що у нинішній ситуації з єврейською школою навіть Дову Аксельроду, судячи з усього, навряд чи це під силу.

 

Коли у 2012-му році школа перебралася разом із єврейським дитсадком у приміщення дитячої установи №34 «Золотий ключик», вона вже мала стабільну славу освітнього закладу, в якому надають якісні знання. До речі, всі випускники школи протягом останніх років стали студентами найпрестижніших вишів.

 

Яка «чорна кішка» пробіг­ла між засновниками школи й керівництвом дитячої установи, невідомо. Але продовжити строк оренди на наступний рік керівник категорично відмовилася. Попри те, що, як нагадує Євген Степко, навіть після звільнення згадуваної школи від оподаткування вона справно оплачувала 18 тисяч гривень за комунальні послуги (за площу 300 квадратних метрів). Та й приміщення, яке займала школа, самим дитячим садком не використовується уже років із 15. Щоб привести його до ладу, єврейська громада витратила чималі кошти.

 

Звертаємось за поясненнями до завідувачки дитячої установи Лідії Козленко: чим усе ж викликане її рішення?

 

— Хіба це нормально, що школа на другому поверсі, а наші групи на першому? Батьки дошкільнят постійно скаржилися на таке сусідство — бігають, малюкам спати не дають, — пояснює вона.

 

— А скільки всього на час закриття було учнів?

 

— Спершу 20, потім 17. До того ж, хіба це нормально, що вони окремо готують для своїх вихованців їжу — кошерну? В їдальні «Фотоприладу» — а раптом станеться щось, хто відповість? А взагалі нехай собі роблять приватну школу, йдуть в інший дитсадок, у мене он ясельної групи немає, потрібне приміщення.

 

— Кажете, нам закидають, що годуємо дітей кошерною їжею? — не може стримати усмішки Давид Летічевський. — Та це просто особливим способом приготовлена їжа, своєрідно оброблені продукти. І борщі їдять наші діти, і практично все те, що їхні ровесники. І хіба це може слугувати причиною того, щоб узагалі перестала існувати наша школа, виплекана, вистраждана, омріяна?

 

Справа впирається в те, що право продовжити чи припинити оренду залежить від рішення керівника дитячої установи. До речі, Лідії Василівні я, було, спробувала довести, наскільки вона помиляється. Хіба ми в нашому післявоєнному дитинстві якось виокремлювали свої родини? Але знали, що найсмачнішою фаршированою щукою поділиться з сусідами Тетяна Абрамівна, вона ж роздасть дітворі мацу. Точнісінько так само, як наші мами пригостять усіх паскою, новим тортом, вареною кукурудзою чи пінками з варення. Головне — навчитися з розумінням і повагою ставитися до звичаїв кожного, хто живе поряд.

 

Отож, підемо на суд (черговий призначений на 8 вересня) чи спробуємо без образ і підозр виокремити головне від другорядного? Адже яка трагедія криється за небажанням порозумітися, на превеликий спільний жаль, уже знаємо.