Про кожного загиблого в Антитерористичній операції воїна можна говорити в двох площинах. Для суспільства, держави він – герой, на подвиг якого слід рівнятися. Й це цілком правильно. Та є й інший погляд: матерів, жінок, братів і сестер. Ніякі вшанування, ніякі грошові компенсації не переконають їх, що смерть рідної людини була необхідною…
– Ми занадто довго жили у мирному суспільстві, – сказав у розмові з нами один український військовий. – Нам дуже важко усвідомити, що мирне життя тепер необхідно захищати. Й робити це мусимо ми, наші близькі, наші сини. Часто – ціною свого життя…
Сержант Сергій Ярошенко, який народився і виріс у Тальному, цю ціну заплатив. Сповна розрахувалися за мирне небо над головою і його батьки, дружина, двоє дітей, молодший брат. Чим можемо допомогти їм ми, співвітчизники? Грошова допомога, пам’ятник на кладовищі, перейменування вулиці, державна нагорода, увага суспільства… Які дрібниці!
«Якщо я не піду, то хто піде?»
26 травня Тальне прощалося зі старшиною Ярошенком, вбитим на Луганщині.
Ярошенко Сергій Григорович народився 10 травня 1978 року в Тальному на Черкащині. Закінчив місцеву школу-інтернат, де його мама Віра Петрівна Лущевська працює у їдальні. Відслужив строкову службу в армії. Останні роки із дружиною Тетяною, чотирирічною дочкою Олександрою та дворічним сином Ярославом проживав у селі Радовель Олевського району Житомирської області. Заробляв, працюючи разом із братом по матері Олегом Лущевським на будівництвах та ремонтах у Києві. Сержант Ярошенко мобілізований 26 березня 2014 року, служив командиром відділення гранатометного взводу механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Загинув 22 травня 2014 року поблизу м. Рубіжне Луганської області.
– 25 березня, за день до мобілізації, Сергій приїхав із заробітків із Києва додому на день народження своєї дочки Саші, – розповів «Прочерку» брат загиблого сержанта Олег. – Очевидно, його побачили й того ж дня зателефонували з сільської ради. Сказали з’явитися до райвійськкомату наступного дня на 7.30.
Олег розповідає, що родичі й близькі радили йому не йти у військкомат, адже в нього двоє дітей, повістки йому ніхто не надсилав, а телефонний дзвінок до справи не пришиєш. Та Сергій був патріотом, ветераном Майдану. Його мати каже, що військового квитка він приготував ще від початку кримських подій.
– «Не піду я, то хто піде?» – сказав Сергій. І пішов, – розповідає брат. – А ще родичі казали: військкомат відкривається о дев’ятій, що там робити о пів восьмої? Але він таки пішов на пів восьмої й там чекав аж до відкриття.
Із райцентру Олевськ мобілізованих військовослужбовців доправили до Новограда-Волинського. Звідти вони відбули в Миколаїв. Там прослужили зо два тижні. А звідти – до Рубіжного Луганської області.
Про те, як проходила служба, Сергій не розповідав ані матері, ані братові. Іноді ділився з дружиною та дядьком.
– «Офіційні» 45 днів мобілізації в Сергія та його товаришів закінчилися ще в Миколаєві, й хлопці готувалися їхати по домівках, – розповідає Олег. – Але їм сказали, що вони неправильно зрозуміли: «Ви маєте служити не 45 днів, а від 45 днів і більше». Й вони залишилися. Виплату грошей їм затримували, а потім видали зарплатну картку. Зараз ми порушуємо питання, щоб кошти з цієї картки отримала Сергієва жінка. Але поки що це питання не вирішене.
Солдатські будні, як кажуть, – не цукор. Та Сергій був не з тих, хто скаржиться. Лише зараз через третіх осіб близькі родичі дізнаються про подробиці його служби в гарячій точці. Коли в телефонній розмові із дядьком той закликав Сергія вдягати на службу каску та бронежилет, сержант відповідав, що нових касок ще немає, а є старі, 1947 року випуску, зовсім «ніякі». Бронежилетів теж бракувало. На чергування брали з собою автомат, кілька ріжків набоїв та гранати. Бойова техніка була несправна. Харчувалися тим, що взяли з собою, передавали з дому або чим допомагало місцеве населення. Зрозуміло, що все це не додавало військовому керівництву популярності. Але Сергій розумів й інше: в попередні роки армію було практично знищено, і її відновлення мало відбуватися вже в ході проведення АТО.
– Як не зателефонуєш до Сергія, він завжди відповідав: «Усе гаразд. Ідемо в супроводження», або: «Відпочиваємо у наметі», – розповів Олег.
22 травня о 4-й годині Олег разом із товаришами заступив на пост. О 4.15 чи о 4.20 його застрелили. Як це відбувалося, сім’ї достеменно невідомо. Інформація надходила через другі-треті руки. Є дві версії: або снайперська куля, або кулеметна черга. Розповідають, що український пост спочатку обстріляли гранатометники, а потім почали розстрілювати з кулемета. Так чи інакше, родичі помітили у Сергія шрам на горлі й сліди від входу й виходу кулі на голові.
Тіло Сергія прибуло додому тільки через чотири дні. Якийсь час його не могли вивезти з моргу місцевої лікарні – лікувальний заклад блокували сепаратисти. Потім загиблого доправили автотранспортом на Житомирщину (по місцю мобілізації). Звідти тіло забрали на Тальнівщину.
– Коли до нас звернулися родичі Сергія з проханням про допомогу (батькам та дружині величезне горе не дозволяло ні про що думати), ми буквально за півтори години знайшли підприємців, готових підтримати, – розповів нам військовий комісар Тальнівсько-Катеринопільського об’єднаного міського військкомату підполковник Валерій Кудла. – Кожен погоджувався допомогти з першого нашого слова. Привезли тіло Сергія з Житомирщини. Зібрали кошти на матеріальну допомогу. Автобусний парк виділив автобуси. Працівники військкомату та самооборонівці несли на руках труну через півміста від батьківської хати до церкви Петра і Павла, а після відспівування – на центральну площу Гетьманів, де відбувся траурний мітинг. Потім звідти – кілька кілометрів до кладовища…
Сергієва мати, Віра Петрівна, ще не стара жінка зі звичними до фізичної праці «сільськими» руками, знизає плечима: «Спасибі їм». Її горе величезне й всеохоплююче. Я спіймав себе на думці: чи може світ, який забрав у неї найдорожче, хоч якось відшкодувати втрату?
Трагедія нашої обкраденої та сплюндрованої України в тому, що її державні інтереси тепер мусять забирати життя воїнів. Усе, як завжди: високопосадовці, які висмоктували із країни соки, які руйнували її, чудово почуваються й тепер – хто в еміграції, а хто й у себе вдома. А вину за загибель солдат відчувають і намагаються хоч якось спокутувати, наче свою власну, зовсім інші люди: підприємці, працівники місцевих рад (у цьому разі – Тальнівської міської та Радовельської сільської), самооборонівці, працівники військкоматів. Грабували неньку одні, а борги її віддають інші…
Тальне живе своїм звичним життям, життям тилового містечка. У рідній школі Сергія, Тальнівській санаторній школі-інтернаті, – ремонт, пахне фарбою, працює електрорубанок. На дворі кілька дівчаток катаються на дивному велосипеді: одна напівлежачи крутить педалі, а ще кілька примостилися на велетенському багажнику.
– Сергій учився у нас з першого по дев’ятий клас, – розповідає Олександр Савович. – Хлопець був дуже компанійський, оптиміст. У класі його любили… Ви зрозумійте, це я не тому, що «про померлих – тільки добре». Деякі хлопці в підлітковий вік бувають розбишаками. Він був не такий. Він був дуже добра, хороша, весела дитина. Без зла… Так говорять його шкільні товариші. І все Тальне так говорить.
Хата у Сергієвої матері Віри Петрівни – зручна, простора. У великій кімнаті стоять столи – тут ще збиратимуться родичі й близькі на 40 днів…
– Після школи й армії Сергій постійно їздив на заробітки, – розповідає Віра Петрівна. – Довго їздив до Польщі. Останні роки – до Києва. З Тетяною побрався років зо п’ять тому. Дуже хотів діток, а коли народилися, сильно їх любив. Вони в нього пізні… Приїде додому на кілька днів, допоможе, і знов їде. А Таня – з дітками. Дітки постійно хворіють. Як вона тепер з ними буде – зовсім сама? Вона, до того ж, інвалід третьої групи. Хоч би пенсію якусь дали їм… Хоч би гроші… А їм не гроші, а татко потрібний. Татка не повернеш…
Останній місяць життя Віри Петрівни, її чоловіка Володимира Петровича, невістки Тетяни Миколаївни та внуків перейшло в інший вимір, втратило видиму перспективу, замкнулося на сьогоднішньому дні. І на спогадах, на міркуваннях «в умовному способі».
– От я думаю: якби Сергій не прописався на Житомирщині, може, його в армію не взяли б, і він би не загинув? І якби він тоді не приїхав на день народження до Саші, йому не зателефонували б… А ще він був хворий на псоріаз, і Тетяна возила довідки, щоб його відпустили. А його не відпустили, тільки на якийсь час поклали в госпіталь, – каже Віра Петрівна. – Третій раз Таня з братом приїхала до військкомату з документами. Їй не сказали, а сказали братові, що все, Серьожу вбито…
Є такий сталий вираз: «Героїзм і трагедія». У мене двоє дідів і бабуся воювали на фронтах Другої світової. Але якось так вийшло, що слова про героїзм і трагедію досі залишалися для мене лише красивою пишномовною фразою. І тільки збираючи матеріали до статті про Сергія Ярошенка, я по-справжньому зрозумів, що вона, ця фраза, насправді означає.
Прочерк