Як і кожен обласний центр, з радянських часів Черкаси успадкували чимало відповідних пам’яток та власних назв об’єктів міського середовища. Із назвами вулиць все більш-менш очевидно, хоча наяв також не все так просто. Але окрім топонімів тут не бракує й інших нагадувань про цей період історії, пише “Акцент”.
Тож коли уявити себе „мисливцем за привидами комунізму“, і навантаживши наплічник не хитромудрими пристроями, а книжками та газетами тих часів вирушити на пошук червоних фантомів, нам зустрінуться…
Палац заклятої дружби
Палац культури „Дружба народів“. То, безперечно, найбільший монстр. Він так бездоганно приховав цю сторінку власної біографії у нових часах, що залишається лише сплеснути: „хто б міг подумати!“
Його будівництво передбачалося ще усередині 1960-х, коли, власне, запрацював на повні оберти Хімкомбінат (згодом ВО„Азот“). І в цьому процесі, що затягнувся на довгих 15 років, інакше як Палац культури хіміків майбутній осередок культури не називали. Та підходила „славна дата“ 325-річчя возз’єднання України з Росією і рішенням міськвиконкому просту назву наповнили високим ідейним змістом. Тож тут йдеться не про дружбу якихось абстрактних народів, а цілком конкретних, яка від 20 лютого минулого року під великим знаком питання: згідно соціологічних опитувань, близько половини українців і росіян навзаєм ставляться один до одного аж ніяк не дружньо. Ну так, 1979-го ніхто не міг передбачити такого повороту, але від княжих часів до утворення СРСР між нами було 23 великих і малих військових протистояння: більше Україна не воювала із жодною країною в світі.
До всього, тоді й пам’ятник Богданові на площі задумувався відповідним: гетьман мав тримати у правиці якусь стилізацію „переяславського документу“. Але історія монументу від ідеї до втілення охопила мало не два десятиліття і відкрили його аж 1995-го. Звісно, вже без отого „навіки разом!..“ А Палац таки „декомунізували“. Задовго до президентської вказівки, знищивши у квітні 2012 року як „морально застаріле“ безневинне фасадне панно.
Камінь говорить
Свого скелета у шафі має й інший Богдан. Тобто Богдан той самий, але за кілька кварталів звідтіля: на гранітній брилі у сквері його імені. Там на бічній частині каменюки прочитаємо: „На цьому місці стояв замок, з якого Богдан Хмельницький надіслав листа у Москву з проханням про возз’єднання України з Росією“. Для людини, не обізнаної з тонкощами дипломатії ХVІІ століття, вимальовується меншовартістна сцена, у якій славний гетьман епістолярно канючить покровительство пихатого московита. Просто цікаво, який вихід із цієї пікантної ситуації знайдуть затуркані декомунізатори — як не як, і портрет, і літери виконані Данилом Нарбутом. І знову ж, вказано привід: „на честь 325-річчя возз’єднання“. Насправді інтрига мізерна. Прийдуть комунальники із зубилами і видлубають те, що не вписується у державну концепцію. Технологію вже опробовано на Будинку рад.
Червоний комісар
Цікаві метаморфози трапилися із колишнім Будинком культури тютюнової фабрики. Відкрили його 1 серпня 1979 року і назвали „Ювілейний“ на честь 100-річчя від початку переробки тютюну на мануфактурі Зарицького. Коли ж сучасні управлінці напару із міськими чиновниками довели фабрику до ручки, стара назва формально втратила доречність. Згодом туди переселився міський Будинок культури імені Івана Кулика.
Якщо ви зважитеся на експеримент і опитаєте усіх, хто поруч, як це зробив я, — троє там, п’ятеро чи десятеро осіб, поцікавившись у них, хто такий Іван Кулик, то точно нічого не второпаєте. І справа тут не в невігластві земляків: надто суперечливою є постать в розрізі нашої теми. Спробували якось новоявлені пропагандисти зліпити з нього образ інтелігентного українського героя-борця, та й покинули. Чому?
Звернемось до книги „Слава Черкащини“ 1967 року видання. Розділ, присвячений увічненому вже в роки незалежності радянському діячу, називається вельми красномовно і вичерпно: „Червоний комісар“. Ось дещо з нього. „Грудень 1917 року, перший Всеукраїнський з’їзд Рад. Іван Юліанович Кулик обирається членом ЦВК і входить до складу першого Радянського уряду. Комуністична партія посилає Кулика на найвідповідальніші ділянки: він бере участь у встановленні Радянської влади в Кременчуку, в рідній Умані… Буремні дні лютого 1918 року.
Червоногвардійським загоном командує Іван Кулик. Загін зайняв Умань — місто Куликового дитинства — і встановив тут владу Рад. Над старим двоповерховим будинком у центрі замайорів червоний прапор: наш Смольний! І в цьому „Смольному“ невтомно працює перший цивільний комісар Уманщини І.Ю.Кулик. Він створює радянський військово-революційний комітет. Його робота не давала спокою ворогам. В гайдамацькому полку імені Грушевського, що перебував у казармах за містом, велася шалена агітація проти більшовицького ревкому. Назрівала кульмінація: понад 700 націоналістичних вояків хлинули звідтіля до центру. Та червоногвардійці не розгубилися. Виняткову витримку і мужність виявив їхній командир — радянський комісар Іван Кулик. На дахові будинку ревкому і на вулиці біля воріт були встановлені кулемети…“
Ну як? Ласкаво просимо до будинку культури імені червоного комісара Івана Кулика, що поклав кількасот „націоналістів“, а потім став „видатним діячем Всеукраїнської спілки пролетарських письменників“ і писав про це зворушливі вірші.