Зброю не тримав, але нічого не боявся і був на передку там, де й не варто було б. Один день з військовим капеланом

Текст підготований спільно з платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Отець Михайло служить у смілянській парафії Різдва Святого Івана Хрестителя ПЦУ. Також є капеланом, у 2019 році пів року служив на цій посаді в 57-мій окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка. З початку повномасштабного вторгнення росіян Михайло Шевчук продовжує допомагати українському війську.

Я зараз немов зв’язковий між багатьма людьми

Ще нещодавно на місці смілянської церкви Різдва Святого Івана Хрестителя ПЦУ стояла стара хата. Служби проходили прямо в ній, поки не почали планувати будівництво церкви. Відтоді служби проводились у будівельному вагончику.

Зараз у смілянській церкві Різдва Святого Івана Хрестителя ПЦУ всюди пахне свіжістю – її освятили лише 22 грудня 2019 року. Тут панує незвична для храму атмосфера: за сходами стоять численні пакунки з посудом, одягом. На лавці – свіжі ягоди, в основному, смородина і малина. Все це для захисників, які повернулися в рідне місто на ротацію.

"Якось так складається, що я зараз немов зв’язковий між багатьма людьми. Окрім того, наша громада дуже свідома, тому й вдається знаходити як не те, то інше. Знаю, кому що потрібно. А ягоди – це вітаміни. Хлопцям же нашим теж треба підкріпити організм. Це їм наші прихожани принесли", – каже отець Михайло Шевчук.

"У нас буваэ стільки речей вдома на веранді назбирується, що пройти ніде. Це і посуд, і одяг, і деякі деталі до автомобілів, і продукти", – додає Оксана Шевчук, дружина священика.

Священник знімає з себе ритуальний одяг, ми сідаємо під стіною на лаві. Отець Михайло розповідає про своє життя.

Вчився на аграрника, але обрав шлях духівника

Родом отець Михайло з села Живачів, що на Івано-Франківщині. До отримання духовної освіти спочатку здобув аграрну – закінчив Львівський державний аграрний університет. Працював обліковцем рільничої, тракторної бригади. Потім отримав другу вищу освіту – вивчився на педагога у Чернівецькому університеті.

Трохи попрацював за фахом, але довелось зробити паузу – призвали в армію.

"Хотів бути в розвідувальній роті, але не втрапив. Пам’ятаю, набирали в автобат, у піхоту, в танкісти, в артилерію тощо. А я лиш собі тоді молився, щоб якась мирна спеціальність і врешті, враховуючи, що знав ще завдяки аграрній освіті латинь, взяли у медичний батальйон", – пригадує Михайло Шевчук.

Так чоловік став санінструктором у навчальному центрі "Десна". А під час служби в армії вирішив вступати до духовної семінарії.

"У церковному хорі в селі співав мій тато. І я з дитинства з ним співав, був в церкві. Мене тягло до духовності", – каже отець Михайло.

Після завершення служби отець Михайло отримав третю вищу освіту – на цей раз духовну.

"Якийсь час був в селі регентом, а вже у 2000 році мене висвятили на священника і прийшов запит їхати на Черкащину", – згадує він.

Нічого не знав про Черкащину і Смілу

"Що я, виходець з західної України, знав про Черкащину і Смілу? Пригадав слова Тараса Шевченка "Горить Сміла, Смілянщина…", тож і поїхав. І вже тут 22 роки", – розповідає отець про свій шлях Михайло.

Тоді, 22 роки тому, отець Михайло вів служби у хаті. Пізніше – виклопотав виділення землі для будівництва храму. У Смілі священник займаэ активну громадянську позицію – двічі був депутатом міськради. Брав участь і у протестах у 2004 та 2014 році.

З військовими він познайомився завдяки церковним святам. Священник одним з перших в Смілі запровадив освячення води у річці Тясмин на Водохреща. Для проведення була потрібна техніка та намети для містян – а допомогти з цим могли якраз військові.

"Після того у нас була різна співпраця. Можливо, це можна назвати духовним опікунством", – розповідає отець Михайло.

Це затребувана людина, розумієте?

З початку війни у 2014 році зв’язки священника із військовими стали тіснішими. Тоді представників духовенства зібрали в Пущі-Водиці, а капеланство стало офіційною складовою ЗСУ. Почав активно допомагати війську – проводжав в останню путь загиблих, допомагав духовно і матеріально живим. Збирав необхідне, а за потреби – і відвозив прямо на фронт.

"Я познайомився з батюшкою давно. Коли ще він лиш починав церкву цю будувати. Пригадую, як у 2014-му в останню путь проводжали нашого "Чеха", Євгена Войцехівського. Треба було знайти священника, щоб достойно провів в путь Героя. У нас було багато волонтерів, але тоді не було нікого. Хтось розчаровувався, хтось втомився. А з батюшкою завжди всі впевнені в усьому. Він священник, але не боягуз. Так, зброю не тримає, але знаю, що нічого не боявся і був на передку там, де й не варто було б йому бути", – розповідає голова Смілянсько-Камянської міськрайонної організації ветеранів повітряно-десантних військ Микола Цибуленко.

Він пригадує: маючи сільськогосподарську освіту, священик міг і деякі гайки на волонтерській техніці покрутити.

"Хлопці на фронті до нього туляться. Дівчата в чергу стають, щоб поспілкуватися з ним, коли приїздить туди на передок. Він і поспілкується, і хрестики привезе, і пораду дасть. Це затребувана людина, розумієте? І це потрібно захисникам. У мене син ще в Криму воював, тому я волонтерю з першого дня, розумію, наскільки всі ці питання важливі, – каже Микола Цибуленко. – Сам я віруючий, але в церкву ходжу лиш вже як потребую край. І попри це, завжди можу подзвонити батюшці і отримати пораду".

Джерело: Прочерк