Палац заклятої дружби
Палац культури „Дружба народів“. То, безперечно, найбільший монстр. Він так бездоганно приховав цю сторінку власної біографії у нових часах, що залишається лише сплеснути: „хто б міг подумати!“
Його будівництво передбачалося ще усередині 1960-х, коли, власне, запрацював на повні оберти Хімкомбінат (згодом ВО„Азот“). І в цьому процесі, що затягнувся на довгих 15 років, інакше як Палац культури хіміків майбутній осередок культури не називали. Та підходила „славна дата“ 325-річчя возз’єднання України з Росією і рішенням міськвиконкому просту назву наповнили високим ідейним змістом. Тож тут йдеться не про дружбу якихось абстрактних народів, а цілком конкретних, яка від 20 лютого минулого року під великим знаком питання: згідно соціологічних опитувань, близько половини українців і росіян навзаєм ставляться один до одного аж ніяк не дружньо. Ну так, 1979-го ніхто не міг передбачити такого повороту, але від княжих часів до утворення СРСР між нами було 23 великих і малих військових протистояння: більше Україна не воювала із жодною країною в світі.
До всього, тоді й пам’ятник Богданові на площі задумувався відповідним: гетьман мав тримати у правиці якусь стилізацію „переяславського документу“. Але історія монументу від ідеї до втілення охопила мало не два десятиліття і відкрили його аж 1995-го. Звісно, вже без отого „навіки разом!..“ А Палац таки „декомунізували“. Задовго до президентської вказівки, знищивши у квітні 2012 року як „морально застаріле“ безневинне фасадне панно.
Камінь говорить
Свого скелета у шафі має й інший Богдан. Тобто Богдан той самий, але за кілька кварталів звідтіля: на гранітній брилі у сквері його імені. Там на бічній частині каменюки прочитаємо: „На цьому місці стояв замок, з якого Богдан Хмельницький надіслав листа у Москву з проханням про возз’єднання України з Росією“. Для людини, не обізнаної з тонкощами дипломатії ХVІІ століття, вимальовується меншовартістна сцена, у якій славний гетьман епістолярно канючить покровительство пихатого московита. Просто цікаво, який вихід із цієї пікантної ситуації знайдуть затуркані декомунізатори — як не як, і портрет, і літери виконані Данилом Нарбутом. І знову ж, вказано привід: „на честь 325-річчя возз’єднання“. Насправді інтрига мізерна. Прийдуть комунальники із зубилами і видлубають те, що не вписується у державну концепцію. Технологію вже опробовано на Будинку рад.
Червоний комісар
Цікаві метаморфози трапилися із колишнім Будинком культури тютюнової фабрики. Відкрили його 1 серпня 1979 року і назвали „Ювілейний“ на честь 100-річчя від початку переробки тютюну на мануфактурі Зарицького. Коли ж сучасні управлінці напару із міськими чиновниками довели фабрику до ручки, стара назва формально втратила доречність. Згодом туди переселився міський Будинок культури імені Івана Кулика.
Якщо ви зважитеся на експеримент і опитаєте усіх, хто поруч, як це зробив я, — троє там, п’ятеро чи десятеро осіб, поцікавившись у них, хто такий Іван Кулик, то точно нічого не второпаєте. І справа тут не в невігластві земляків: надто суперечливою є постать в розрізі нашої теми. Спробували якось новоявлені пропагандисти зліпити з нього образ інтелігентного українського героя-борця, та й покинули. Чому?
Звернемось до книги „Слава Черкащини“ 1967 року видання. Розділ, присвячений увічненому вже в роки незалежності радянському діячу, називається вельми красномовно і вичерпно: „Червоний комісар“. Ось дещо з нього. „Грудень 1917 року, перший Всеукраїнський з’їзд Рад. Іван Юліанович Кулик обирається членом ЦВК і входить до складу першого Радянського уряду. Комуністична партія посилає Кулика на найвідповідальніші ділянки: він бере участь у встановленні Радянської влади в Кременчуку, в рідній Умані… Буремні дні лютого 1918 року.
Червоногвардійським загоном командує Іван Кулик. Загін зайняв Умань — місто Куликового дитинства — і встановив тут владу Рад. Над старим двоповерховим будинком у центрі замайорів червоний прапор: наш Смольний! І в цьому „Смольному“ невтомно працює перший цивільний комісар Уманщини І.Ю.Кулик. Він створює радянський військово-революційний комітет. Його робота не давала спокою ворогам. В гайдамацькому полку імені Грушевського, що перебував у казармах за містом, велася шалена агітація проти більшовицького ревкому. Назрівала кульмінація: понад 700 націоналістичних вояків хлинули звідтіля до центру. Та червоногвардійці не розгубилися. Виняткову витримку і мужність виявив їхній командир — радянський комісар Іван Кулик. На дахові будинку ревкому і на вулиці біля воріт були встановлені кулемети…“
Ну як? Ласкаво просимо до будинку культури імені червоного комісара Івана Кулика, що поклав кількасот „націоналістів“, а потім став „видатним діячем Всеукраїнської спілки пролетарських письменників“ і писав про це зворушливі вірші.